👧🏼 Терапевтична казка: Про Софійку і Тіньку, що зупиняла час

У місті, де ранки пахнуть хлібом, а вечорами вікна світяться, мов ліхтарики, жила дівчинка на ім’я Софійка. Вона все робила наввипередки: їла за три хвилини, читала по діагоналі, говорила, ніби мчала на скейтборді.

— Софиє, зупинись! — казала мама. — Ти навіть не встигаєш відчути, як гарно навколо!

Але Софійці здавалося: якщо спиниться — щось пропустить.

Одного дня в школі оголосили виставку.

Софійка за пів години зробила яскравий, але перекошений виріб. Усередині щось защеміло.

Увечері вона сіла на ліжко, подивилась на виріб і... не знала, радіти чи ні. Просто сиділа й нічого не робила. І раптом у кутку щось ворухнулося.

З тіні вийшла пухнаста істота з довгими вушками.

— Ти хто? — здивувалася Софійка.

— Я Тінька. З’являюся, коли хтось уперше за день стає уважним до себе.

— Я ж нічого поганого не зробила. Просто хотіла встигнути.

— Це не погано. Але поспіх — як вітер: він мчить, та не помічає, що квіти розцвіли.

— А що робити? Все ж треба встигати.

— Швидкість — це не головне. Головне — бути в моменті. Навіть коли робиш щось швидко, можна бути уважною, відчувати, що і навіщо ти робиш.

— А якщо не встигну?

— А якщо встигнеш усе, але нічого не відчуєш?

На ранок Софійка не стала повільною. Але більше не летіла. Вона поснідала, думаючи про смак, а потім створювала новий виріб — уважно, з теплом.

На виставці саме її робота приваблювала найбільше уваги.

— Переможниця — Софійка! — усміхнулась вчителька. — У цій роботі є душа.

А Тінька в куточку задоволено хитнула вушками й розчинилась у світлі.

🫶 Казка про те, що не завжди треба сповільнюватись. Але завжди — варто бути присутнім у тому, що робиш.