🎭Терапевтична казка: Про Артема, який не хотів іти на сцену

У місті, де автобуси гудуть, як жуки, а ліхтарі блимають, мов зірки, жив хлопчик на ім’я Артем. Він ходив у звичайну школу, мав кросівки з блискавками й дуже не любив виступати перед класом.

Одного дня вчителька оголосила:

— Діти, у нас буде святковий концерт! Кожен підготує щось: пісню, вірш або танець.

Усі раділи. А Артем… знітився.

— Можна я просто посиджу в залі? — прошепотів він.

— Але ж ти гарно читаєш! — сказала вчителька. — Це шанс показати себе!

Артем похитав головою. У нього всередині заворушився Тримтусик. Це була крихітна пухнаста істота, яка з’являлась щоразу, коли Артем хвилювався. Вона тремтіла, стрибала, крутилася й лоскотала в животі.

Артем подумав: «А раптом забуду слова? А якщо всі будуть сміятись?»

Увечері він лежав у ліжку, згорнувшись у ковдру, і прошепотів:

— Тримтусику… чого ти знову тут?

— Бо ти стоїш перед чимось важливим, — почув Артем у відповідь. — Я з’являюся, щоб ти зосередився.

— Але ж я боюсь!

— І це добре. Сміливість — це не відсутність страху. Це крок уперед, попри нього.

— А якщо я зроблю щось не так?

— І що? Навіть якщо ти помилишся — ти все одно молодець, бо наважився. Той, хто ніколи не виходить на сцену, не помиляється. Але й не зростає.

Зранку Тримтусик все ще був з Артемом. Він тремтів, але вже не заважав — а підтримував. І коли Артем вийшов на сцену, слова самі злетіли з вуст. А в кінці — оплески. І тоді Тримтусик втихомирився, згорнувся клубочком і перетворився на приємне тепло.

🫶 Казка про те, що страх не заважає нам — він просто нагадує: це щось важливе. І якщо ми слухаємо свого Тримтусика — стаємо сміливішими.